До дванадцятої річниці Революції гідності журналісти Суспільного поспілкувалися з учасниками подій в Одесі та на Майдані в Києві. Співрозмовники повернулися у спогадах до старту протестів, перших побиттів, атмосфери згуртованості та до цінностей, які й нині впливають на український вибір.
Їхні розповіді стосуються гідності, страху, підтримки з боку громади і того, чому важливо не втрачати пам’ять про ті події.
Молоді люди, які вже не пам’ятають, як починався Майдан
Громадська діячка і учасниця Революції гідності в Одесі та Києві Наталія Михайленко регулярно виступає перед школярами та студентами. Вона розповідає, що для неї й досі є несподіваним момент, коли під час зустрічей запитує, у якому класі навчаються діти.
“Мені сказали, що це восьмий клас. Діти народилися у 2012–2013 роках, коли все починалося. Як вони можуть знати? Лише з відео або розповідей батьків”.
Спілкуючись зі студентами, Михайленко намагається уникати складних формулювань і говорить так, наче ділиться історією з близькою людиною. На її думку, саме відвертість допомагає зацікавити молодь.
“Я розповідаю не як історик, а як подруга. Навіть якщо вони ще не до кінця розуміють, щось у них відкладається. Після першої зустрічі зі студентами Університету внутрішніх справ мені подзвонила кураторка і сказала: для них це переломний момент. Вони вперше почули живий голос Майдану, а не книжкову історію”, – згадала Наталія.
Тягар подій, пережитих на Майдані
За словами Михайленко, для багатьох учасників Революції гідності тривалий час було важко відкрито говорити про те, що з ними тоді відбувалося.
“У багатьох до цього дня болить лютий. Є ті, хто не може згадувати без сліз. Це не означає слабкість – це означає, що вони бачили надто багато”.
У навчальних закладах вона щоразу наголошує, що в Одесі активістів було менше, ніж опонентів, однак саме ці люди згодом стали основою волонтерського руху, який переріс у фронтовий “кістяк”.
“Я завжди пишалася своїми побратимами і посестрами. Більшість із них у 2014 році одразу пішли добровольцями або стали волонтерами”, – поділилася Михайленко.
Вона пригадує, що в ніч на 22 листопада їхала потягом до Києва на форум захисту української мови. У цей час в Одесі її сестра вийшла на першу акцію протесту, а коли почула, що Наталя “вже в Києві”, для багатьох це стало несподіванкою, оскільки події розвивалися дуже швидко.
У Києві Михайленко потрапила на Майдан ще до появи великої сцени – тоді імпровізований виступовий майданчик стояв на машині, а серед промовців були Євген Нищук, Руслана, Віталій Кличко та одесит Олександр Ройтбурд.
“Нас було мало, дощик ішов, але я вірила з першого дня. Навіть коли друзі казали: та це нічого не дасть”, – пригадала вона.
Після повернення до Одеси вона долучилася вже до розгорнутих протестних акцій із наметами на Біржовій площі, щоденними зібраннями біля Дюка, культурними подіями та першими сутичками.
Одеський Майдан: попри холод, люди збиралися і співали
Як розповідає Михайленко, одеські активісти практично відразу зіткнулися з протидією. Наметами, встановленими біля мерії та біля Дюка, неодноразово пошкоджували, а Віталія Устименка та Олексія Чорного тоді побили “тітушки”. Водночас простір протесту перетворювався і на культурний майданчик – звучала музика, проходили поетичні читання, віче, марші, гра на бандурі, працювало так зване “екстремістське піаніно”. Люди приходили туди щодня.
“Я пам’ятаю, як ми стояли біля Потьомкінських сходів у снігу. Люди кричали “Схід і Захід разом” – і я тоді точно знала, що ми переможемо”.
Найважчими для неї залишаються спогади про 22 січня – день загибелі Сергія Нігояна. Вона розповіла про акцію до Дня Соборності, яку тоді не стали скасовувати, і про реакцію людей під час хвилини мовчання.
“Мені було важко говорити. Але одесити стояли, тряслися від холоду і кричали в бік моря – “Владу геть”. Я тоді повірила в наше майбутнє”.
Михайленко додала, що судові розгляди щодо епізодів побиття одеських майданівців тривають і зараз, а відповідальність за напади 19 лютого досі не настала.
“Хочеться справедливості. І хочеться, щоб учасники Майдану говорили, писали, не мовчали. Бо якщо не повторювати – стирається пам’ять”, – пояснила Наталія.
Побиття за вишиванку і витоки одеського Майдану
Громадський діяч та ветеран Олексій Чорний вважає, що підґрунтя для Революції гідності в Одесі почали формувати ще у 2009 році під час проведення Вишиванкового фестивалю. Саме цей захід об’єднав активістів, які згодом стали ядром місцевого Євромайдану.
“Одесі тоді казали, що вишиванка – це провокація. Що за неї можуть побити. Але ми зробили це – і побачили, що українське може бути вільним і публічним”, – розповів він.
Тому, за його словами, коли в Києві розпочалися перші протести, питання розташування одеського Майдану майже не обговорювали – ним став Приморський бульвар біля Дюка.
Після встановлення першого намету протест набув нового масштабу
Коли Микола Азаров, який у 2010-2014 роках обіймав посаду прем’єр-міністра України, відмовився підписати Угоду про асоціацію між Україною та Європейським Союзом, Чорний написав у соцмережах, що одесити вийдуть на площу, якщо київський Майдан простоїть ніч. Так і сталося – вже за кілька днів біля Дюка з’явилося наметове містечко. Першу ніч, за його словами, в двох наметах залишилися лише троє людей.
“До нас підходили й казали: ці намети спалять. Але ми знали – або містечко простоїть, або протест просто розчиниться”, – пояснив Чорний.
Через декілька днів влада демонтувала наметове містечко, розірвала тенти і вивезла їх у невідомому напрямку.
“Ніхто не поніс покарання. А непокаране зло зростає. Ті самі люди згодом ламали і намети антитруханівського майдану”, – згадав він.
Олексій також пригадав свою поїздку до Києва на форум, коли вранці у вагоні прочитав новину про жорсткий розгін студентського Майдану. Особливо його вразили тодішні заклики опозиційних лідерів не збиратися на вулицях.
“Ми розуміли: якщо пропустити хоча б день, страх переможе. Тому мали почати все з нуля – без сцени, без лідерів. Почали з десятьма людьми та двома мегафонами, а за кілька годин площа була переповнена”, – сказав він.
Чому на самому Майдані було легше, ніж за його межами
У Києві Чорний займався організацією акцій на підтримку затриманих, брав участь у пікетуванні офісів олігархів і намагався донести до людей думку, що Верховна Рада має стати на бік протестувальників. Водночас він підкреслив, що найнапруженішими були не зіткнення, а поїздки додому в Одесу.
“Я знав, що якщо влада захоче когось прибрати, то не на площі. Я носив із собою ліхтар і шокер. Відкривав двері парадної і спершу світив у темряву”, – пояснив Олексій.
Розмірковуючи про збереження пам’яті, Чорний визнав, що в нього немає сформованого бачення того, яким має бути меморіал Небесної Сотні в Одесі. Водночас, на його переконання, такий меморіал має показувати не лише самі події, а й причини, через які вони відбулися.
“Молодь не знає базових фактів. Тому меморіал має говорити не лише про те, хто загинув, а навіщо вони були там. Які цінності вони відстоювали”.
Вибір Майдану і його значення сьогодні
Учасники протестів на Майдані, за словами співрозмовників, переконані в одному – рішення людей вийти на вулиці було усвідомленим, а не примусовим. Наталія Михайленко нагадала, що перший загиблий Сергій Нігоян того ранку міг залишитися вдома.
“Усі вони мали вибір. І вони свідомо вирішили бути на Майдані. Бо не уявляли іншого життя – без свободи й без гідності”, – переконана вона.
Для Олексія Чорного зроблений тоді вибір досі залишається головним посилом подій Революції гідності.
“Майдан навчив нас, що ми живемо не лише для себе. І що майбутнє залежить від того, чи готові ми брати відповідальність”, – підкреслив він.